Мрії здійснюються!
Знайомтеся з нашею випускницею – Іриною Татаренко, головним редактором журналу «PANORAMA» (бортового журналу МАУ). Вона брала інтерв’ю у Бреда Пітта, Квентіна Тарантіно, Фреда Дертса («Limp Bizkit»), Катрін Денев, Міли Куніс тощо.
Ірина Татаренко, головний редактор журналу «PANORAMA»
Ірина навчалася на спеціальності «Менеджмент». А сьогодні вона розповіла нам про своє життя у студентські роки, навчання та поділилася найтеплішими враженнями.
FB: Розкажіть про свій шлях після СумДУ
Ірина: Я переїхала до Києва і влаштувалася спочатку експертом з кредитів до банку, пізніше піарником до журналу, а згодом піарником в авіакомпанію та, нарешті, все одно пішла в журналістику. Бо завжди мріяла про цю професію. Брала інтерв’ю з українськими зірками «Території А» для шкільного радіо та писала статті для студентської газети. Тож, коли опинилась у Києві, чи не одразу написала листи до редакцій моїх улюблених на той момент журналів «Cosmopolitan» і «Maxim». Звичайно мені не відповіли. Бо здорові амбіції – це добре, та вони мають бути підкріплені досвідом, якого в мене не було. Я не засмучувалась. Паралельно з основною роботою здобувала другу вищу освіту в Інституті журналістики КНУ Шевченка та писала для різних видань. Писала багато. Мене надихали історії про працьовитість відомих авторів. Наприклад, Хантер С. Томпсон, батько жанру гонзо-журналістики та автор «Страх і відраза в Лас-Вегасі» передруковував на машинці «Великого Гетсбі» та «Прощавай, зброє!», щоб більше дізнатися про письменницький стиль Фіцджеральда та Гемінґвея. Трумен Капоте, що написав «Сніданок у Тіффані» з 13 років щодня дві години присвячував письменництву, щоб набути свого власного стилю.
Інтерв’ю із Святославом Вакарчуком
FB: Розкажіть, будь ласка, про Ваші студентські роки. Якими вони були?
Ірина: Чудовими, насиченими подіями та знайомствами, абсолютно безтурботними і дещо безглуздими – думаю, такими, як у більшості студентів. Ми брали участь у «Золотому Інтегралі» та КВК, сперечалися чия черга брати додому «Економікс» у бібліотеці. Напередодні сесії бігали до залізничної колії до якогось радянського пам’ятника чоловіка з кулею (тобто «шаром», напевно, Земним) в руках і терли об неї заліковки, примовляючи: «Шаро, приходь». Спали із конспектом під подушкою, бо за «легендою», це допомагає. Правда, не знаю для чого? Щоб заробити безсоння – так, засвоїти матеріал – ні.
З Фредом Дерстом
FB: Що найцікавіше і найтяжче у студентському житті?
Ірина: Найцікавіше – використовувати можливості, які є повсюди, аби рухатися до мрії. Завдяки СумДУ в мене був шанс під час навчання розвивати свої журналістські здібності. Я писала статті для студентської газети «Резонанс». Після закінчення університету, правда, жодного разу не перечитувала свої публікації. Знаю, що мені буде соромно за тексти, які я колись вважала класними і навіть намагалась сперечатися з університетським редактором.
Найтяжче, як у студентстві, так і в дорослому житті – розставити пріоритети та визначитися, що головне, а що другорядне. Не втрачати віру в себе та йти до своєї мрії. Не можеш йти, треба хоча б лягти в її напрямку. (Посміхається)
Інтерв’ю з Сергієм Шнуровим
FB: Ваш дебют на сцені був зі сценкою «Ірочка і Лесечка» в Інтегралі. Які були емоції?
Ірина: Тоді я відчувала шалений захват, зараз розумію, що виходила на сцену аби побороти власну сором’язливість. Кілька років назад я записалася на курси акторської майстерності. Моїм викладачем була чудова режисерка, що працює із професійними акторами, бере участь у міжнародних конкурсах. Разом із аматорською трупою ми готували пантоміми та монологи, репетирували фінальну виставу за п’єсою «Еквус» Шеффера. Закінчивши курси, я «закрила гештальт»: зробила висновок, що ніяка я не актриса, і що, в принципі, в акторстві талант – не головне, головне – велика праця над собою та вдача. Цей досвід дуже корисний. По-перше, акторство мені стало при нагоді під час публічних виступів та на курсах журналістики, де я викладала. По-друге, я переконана, що краще зробити й шкодувати, ніж не зробити і все одно шкодувати.
На червоній доріжці
FB: Багато викладачів пам’ятають Вас за яскравим образом (по червоним панчохам, наприклад), чи змінився Ваш стиль зараз?
Ірина: У мене були капелюшки в стилі Діти фон Тіз, я чіпляла годинника на ланцюжку до жилету. Одного разу капелюшок «врятував», коли я спізнювалась на пару з маркетингу. Забігла до аудиторії, а викладач зупинив мене біля дверей і суворо сказав: «Татаренко, ви знов спізнилися! Та я дозволяю вам сісти. У вас новий капелюшок, і, таким чином, ви хотіли його нам продемонструвати – це гарний маркетинговий хід». (Посміхається.) Зараз я вчусь поєднувати чорне із чорним, і повірте, це набагато складніше. Гадаю, що свою роль зіграла фраза, яку приписують Коко Шанель: «Елегантна жінка має ходити на ринок, щоб з неї не глузували домогосподарки. Ті, хто в подібних випадках глузує, завжди праві».
Інтерв’ю з Потапом
FB: Який предмет Вам подобався найбільше?
Ірина: Мені взагалі подобається вчитися. Гадаю, поки людина потребує знань – в неї є шанс стати кращою версією себе. (Посміхається.) Найбільше мені подобалися предмети безпосередньо пов’язані з моєю спеціальністю – менеджментом. Мені пощастило – моїм викладачем з менеджменту був Олег Федорович Балацький, науковець світового рівня. Кожне заняття не було схожим на звичайну пару, потрібно було «вмикати мізки» й задіювати знання з різних царин, щоб знайти оптимальне рішення для поставленої задачі й прорахувати розвиток ситуації на кілька кроків вперед. Це те, що мені дуже знадобилося в житті та професії.
Розмова з Деріл Ханна
FB: Що Вам дало навчання на ФЕМі?
Ірина: Зараз я працюю головним редактором журналу «Panorama», якщо ви користуєтесь авіалініями МАУ, то час від часу ми з вами зустрічаємось. (Посміхається) Робота головного редактора – це не про письменництво, креатив і вечірки, це чистої води антикризовий менеджмент. Оскільки, окрім планування, прогнозування та досягнення намічених цілей ти повинен бути готовий до непередбаченої ситуації на кожному з етапів підготовки журналу, у якого є чіткій формат, суворі дедлайни і ще багато різних тонкощів – вирішення яких ти маєш передбачити заздалегідь.
На Канському кінофестивалі
FB: Як це – мріяти взяті інтерв’ю у Леонардо Ді Капріо та потрапити в Канни на презентацію його фільму?
Ірина: Це прозвучить інфантильно, коли я приїхала до Канн, то прямо з потягу побігла до Палацу Фестивалів, де саме на червону доріжку вийшли Леонардо Ді Капріо, Бред Пітт та Квентін Тарантіно після прем’єри «Одного разу в Голлівуді» – я відчувала… як сама собі заздрю. Наступного ранку я стояла в довжелезній черзі з сивими кінокритиками та нарядними журналістками аби потрапити до зали на прес-конференцію, тягнути руку, щоб поставити запитання кумирам – від ейфорії в мене голова йшла обертом. (Сміється) Я думаю, що нам ніколи не даються мрії без сил на їхнє виконання. Це як прогулянка садом із дивовижними фруктами, що ростуть високо вгорі. Тож ти можеш або чекати, коли вони достигнуть і впадуть тобі до рук та пам’ятати, що довкола багато охочих поласувати ними, а час завжди діє не на твою користь, абонавчитися добре стрибати.
До зустрічі з мрією треба готуватися: вчити англійську (тим, хто мріє про інтерв’ю з голлівудською зіркою); працювати над дикцією (тим, кого вабить робота на телебаченні) тощо.
З Роуз Макговен
FB: Як взяти інтерв’ю у зірок, які не дають інтерв’ю?
Ірина: Схема отримання інтерв’ю плюс-мінус однакова. Подаєте запит до прес-служби зірки або до організаторів заходу, якщо ми говоримо про фестиваль. А от чи отримаєте ви згоду – це вже лотерея. Оскільки, чим більше відома людина, тим більше вона затребувана. Не можуть «Вечірні вісті міста N» обійти американський «Vogue». Хоча… Ніхто не відміняв щасливий випадок і настирність журналіста. Ми із перекладачем підкараулили в ресторані Фреда Дертса з «Limp Bizkit», за Катрін Денев я ходила тінню два дні Одеського кінофестивалю та в курилці змогла поставити свої запитання. Ми довго писали листи кінопрокатчикам Міли Куніс та Омара Сі, саунд-продюсерам «Depeche Mode», прес-атташе Діти фон Тіз тощо – й отримали свої ексклюзиви для Panorama.
Звичайно, є категорія артистів, які вважають, що їм не потрібна увага преси, відмовляються від інтерв’ю на старті перемовин. Цікава, майже конспірологічна історія була довкола останнього інтерв’ю режисера Стенлі Кубрика. Оскільки ніхто достеменно не пам’ятав як виглядає режисер-аскет, ніхто не міг напевно підтвердити чи спростувати оригінальність його відеозвернення.
Відмова може статися і в процесі інтерв’ю через «тугі запитання» – це коли журналіст не готовий до розмови, і ставить банальні запитання про творчі плани, чим дратує людину. «Туга сміливість» – це запитати в зірки про її орієнтацію або «чий Крим», що не завжди виправдано в контексті зустрічі. На моїй пам’яті запитання про орієнтацію виявлялися фінальними на прес-конференціях із Фредеріком Бегбедером та Іллєю Лагутенко.
З Іваном Дорном
FB: Ваші побажання викладачам та студентам ФЕМу.
Ірина: Студентам – «зібратися» й правильно розпорядитися із тим масивом часу, що вам відведено на навчання. Формула «хто студентство не протринькав, той його протринькав» – не працює. Перед вами зараз безліч варіантів і вам потрібно не втратити цей шанс. Будьте жадібними до знань і знайомств. Та… до кого я говорю, ви ж все одно мені не повірите! (Сміється.) Викладачам – менше жалості до студентськіх лінощів. І більше терпіння до браку життєвого досвіду. Навіть якщо ми, студенти, наразі ведемо себе нестерпно, прийде час і ми будемо згадувати вас із вдячністю. Перевірено на власному досвіді. (Посміхається.)
Головний редактор Юлія Опанасюк
