Зустрічайте розповідь про ще одного нашого випускника. Денис закінчив ФЕМ у 2009 році за спеціальністю «Економіка підприємства».
Він був молодшим сержантом, командиром 2-го відділення 3-го взводу 3-ї мотопіхотної роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої Чугуєво-Ропшинської бригади ЗСУ. Загинув у с. Новозванівці Попаснянського району Луганської області.
Життя Дениса палало, як смолоскип, і обірвалося трагічно. Він так любив жити, був єдиним сином, маминою надією, щирим і відкритим другом. Учень, студент, солдат, палкий прихильник футболу, Денис, як живчик, завжди був рішучим, вольовим і радісно-компанійським.
До війни хлопець не був дуже релігійним, навіть «Отче наш» напам’ять не знав. «А останній раз каже мені: – Мамо, ти знаєш, як я тепер «Отче наш» знаю? Ось послухай!» – розповідає мама Надія Петрівна.
Він уже подумки налаштовувався на дорогу додому. І як не налаштуватися, якщо до демобілізації всього десять днів? Прагнув до друзів, до Червоного. Осінь 2015 р. мала бути для Дениса дуже щасливою. Він планував повернутися із буремного Сходу і відгуляти весілля з дівчиною Катею. Великий ошатний будинок чекав на свято. А вийшло інакше… Білі меблі, які замовив син, перебуваючи у відпустці, тепер щодень крають матері згорьоване серце. Вона гордиться Денисом: «Він був у мене чесним і справедливим. І хоч як не вмовляла, пішов боронити рідну Україну від сепаратистів».
Жінка подумки дивувалася, як син може перебувати в зоні АТО. Справа в тому, що він любив порядок та чистоту, а з новин жінка знала, що з водою на фронті великі перебої: «Він по декілька разів на день був у душі. Любив білі шкарпетки. І на Схід із собою повіз величезні пакунки вологих серветок. Ця риса у нього від батька».
Узагалі, в Дениса з татом були дуже гарні стосунки. Друзі хлопця були татовими товаришами, і навпаки. Усюди вдвох: і у футбол грати, і рибалити, і по господарству допомагати. «Де папка?» – це було його стандартне запитання. Батько дуже переживав за сина. Коли той пішов на Схід, навіть не міг розмовляти з ним по телефону. А під час останньої телефонної розмови чоловік плакав, немов відчував щось: загинув він під час купання на місцевому озері: зупинилося серце.
Коли батька не стало, Денис довго не наважувався піти на його могилу, бо хотів у серці вірити, що «папка» живий, хоча й на похорон, і на сорок днів приїздив. Спочатку чоловік, потім, через півроку – син…
Коли Денис приїхав, щоб провести батька в останню путь, йому пропонували, як єдиній опорі для матері, залишитися вдома. Він відмовився: «Мамо, це не обговорюється. Там мої друзі, вони чекають. Коли я їхав сюди, вони сказали: – «Ти вже не повернешся». Та я їм дав обіцянку, що повернуся. А від слова не можна відмовлятися», – розповідає заплакана, згорьована мама Дениса. Вона залишилася самотня на цьому світі. Без її чоловіків, ніжних, люблячих, їй дуже важко. У них була міцна сім’я, у якій усі – як одне ціле, і кожен стояв горою за іншого. «Мені завжди говорили сусіди: «Чого ти постійно щось робиш, сядь, відпочинь. Он які в тебе два красені!». А тепер їх немає, а я продовжую робити, робити, робити. Для чого? Можливо, щоб зайвий раз не думати», – зізнається Надія Петрівна.
13 березня, під час хиткого перемир’я, ворожа куля обірвала молоде життя, майбутнє роду Кенів. Привезли до рідного села Дениса 15 березня о 22:30. Уночі старі й малі, молодь із лампадками, свічками зустрічали в скорботі земляка. Тяжка втрата.
16 березня у Червоному прощалися з воїном саме біля меморіалу загиблим у роки війни. Тут зібралися усією громадою: рідні, друзі, колеги, учителі, представники обласної, міської, районної влади, щоб провести героя в останню путь.
2 вересня у школі с. Червоного було відкрито меморіальну дошку героєві, який загинув, захищаючи рідну Україну.
За матеріалами книги «Героям слава. Книга пам’яті героїв АТО. Сумська область. – Суми : Всі Суми Панорама. – Медіа, ПКП «Видавничий будинок «Еллада», 2017. – 120 с.»